«Двадцятий з’їзд партії розкрив над штабелями трупів кривавий край рогожі. Уже одне це врятувало в п’ятдесяті від загибелі мільйони живих, напівмертвих — тих, у їхній “теплоті” ще жевріла життя, що трималося на один ще вдих», — писала Лідія Корнєєвна Чуковська. Але задовго до цього з’їзду, до виходу «Одного дня з життя Івана Денисовича» та «Архіпелагу ГУЛАГ» Солженіцина — ще її, дружини репресованого вченого — хвилювало запитання: «Що сталося з людиною, що вона пережила, починаючи від хвилини, коли її вивели з дому — і закінчуючи хвилиною, коли вона поверталася рідним у вигляді довідки?» І ще одна тема не давала їй спокою тих, хто залишався на волі, тих, кого чудовиськова машина перемолола, але пощадила, що вони пережили?
Про це вона писала перед війною й у роки відновлення кампаній боротьби з космополітизмом, під час недовгої хрущовської «відлиги» та в пору застою, коли всі ходили в ногу… Це був одинокий голос людини, що наважилася думати інакше. Наважилася думати.
Саме про це її повість «Софія Петрівна».