— Чудовий хлопчик. — Третьяков чіпає мого сина за вихрасту маківку й уважно не зводить з нього погляду. — Так нагадує мені одну людину… — Вибач, Володю, ми поспішаємо. — Я беру Дениса за руку й хочу піти, але Третьяков стає на заваді. — Скільки йому років? Це дитина Ігоря? Я мовчу. А коли все ж наважуюся відповісти, до нас підходить мініатюрна блондинка й обіймає за плече Третьякова. На її безіменному пальці блищить каблучка. — Дорогий, хто ця дівчина? — питає вона й звертає увагу на Дениса. Вона блідне й змінюється на обличчі. — Він же… копія… — Це наречена Ігоря, мого брата, що загинув, — обриває її Третьяков, продовжуючи дивитися на мене. Я думала, що більше ніколи не перетнуся з минулим, але виявилося, що певний час ми з батьком моєї дитини житимемо в одному місті.