Ласкаво просимо в Малахівку!
Тетяна Хохріна — тонка й іронічна оповідачка з впізнаваною інтонацією. Вона проводить читача історіями своїх трохи смішних, часом безглуздих, але завжди дуже живих і зворушливих героїв. Головне ж — у тому, як щиро вона ставиться до них: її любов відчутна на кожній сторінці й легко передається читачеві. Тому, читаючи, то смієшся, то сумуєш, то співпереживаєш, то обурюєшся — а закривши книжку на останній сторінці, майже напевно відкриваєш її знову, щоб перечитати найдорожчу розповідь. Потрапивши колись у Малахівку, хочеться повертатися туди знову й знову.
Тетяна Хохріна — справжня письменниця, і для мене, мешканця Москви, її голос звучить дивовижно близько й по-домашньому: у ньому чується звичайне, буденне Підмосков’я. Малахівка — легендарна дачна станція, місце літніх виїздів міських родин. Авторка захоплено плете відлуння чужих доль, де старомодні характери впевнено виходять на перший план, а непомітна сіруватість побуту раптом спалахує спалахами невичерпного дотепу.
Веніамін Сміхов
Якщо я бачу нову публікацію Тетяни Хохріної, пройти повз неможливо. Це завжди радість для душі та справжнє «святкування серця». Її вирізняють рідкісне відчуття гумору й тонка самоіронія — вірні ознаки великого розуму, а ще глибина та вишукана майстерність слова. Фрази точні, вивірені, наче вже відшліфовані до друку. А теми, про які вона пише, настільки впізнавані й зримі, що виникає відчуття давнього знайомства — і з авторкою, і з її героями.
Гаррі Бардін
Прочитавши першу ж розповідь Тетяни Хохріної, я одразу став її палким прихильником. Її проза — дотепна, ніжна, ностальгічна — населена яскравими, переконливими людьми, і байдужим не лишається ніхто. Такі тексти хочеться перечитувати, осмислювати, співпереживати — і, на мою думку, саме це й є ознакою справжньої прози. Якщо в літературі існують нащадки Бабеля, то Тетяна Хохріна — перша серед них.
Олексій Моторов