— Так, зраджую. Так, знайшов іншу, — сміється мені в обличчя чоловік. — Ти й так усе знаєш, навіщо ставити ці ідіотські запитання?
— Я вирощувала твою дочку як рідну. Я всю душу вклала в нашу сім’ю. І ти вирішив віддячити мені за це зрадою?
— Аліне, — він хапає мене за руку й підштовхує до дзеркала. — Подивись на себе. У що ти перетворилася? Правда думаєш, що я тебе хочу?
— Ти знаєш про мою проблему, — ковтаю клубок у горлі. — І знаєш, що я над цим працюю. Не думала, що мої зайві кілограми стануть приводом для зради.
— Стали, як бачиш, — холодно вимовляє він. — Поруч зі мною має бути красива доглянута жінка. Я не збираюся чекати, доки все це мине, — киває на моє відображення. — Мені вже п’ятдесят, але поруч із нею я відчуваю себе на тридцять, а поруч із тобою… — знову усміхається, — мені лишається остаточно посивіти й постаріти. Мені не потрібна така дружина.