«Не плач. Ну, не плач же! Краще розкажи мені, що з тобою сталося. Можливо, знайдеться для тебе втіха. Як шкода, що тут немає жодного базару іграшок — тоді я купив би тобі барабан, або сурму, або бильбоке — і миттєво заспокоїв би». Дитина не зрозуміла слів, але відчула всю ласковість інтонації, з якою їх сказали. З серйозним виглядом вона підняла на чужинця свої чорні очі й продовжувала литися сльозами — без слів, без ридань, навіть без зітхань…»