— Лено, не роби з мухи слона, — у голосі чоловіка з’являються знайомі, зверхні нотки, нотки людини, яка пояснює очевидне дурнуватій дитині. — Жарт. Щоб підняти настрій.
— Я ж просто пацієнтка! — Вікторія шипить виклично. Вона зухвало дивиться мені прямо в очі. Яскраво нафарбовані губи розтягуються в ледь помітній усмішці.
Я мовчки простягаю руку, беру маркер, яким він малював секунду тому.
— Лено, що ти — починає зрадник, але я його не слухаю.
Нахиляюся над її ногою з намальованим ним сердечком. Запах парфумів, подарованих нам обом, нашого спільного аромату, б’є в ніс. Він стає паливом для моєї люті.
Підношу маркер до гіпсу. І поруч із його акуратним сердечком, великими, розмашистими літерами виводжу:
ШЛЮХА.