Підрядник. Життя Ліліанни Лунгіної, розказане нею у фільмі Олега Дормана
12 год. 29 хв.
Опис
Ліліанна Лунгіна — відома майстриня літературного перекладу. Завдяки їй російські читачі дізналися «Маля й Карлсона» та «Пеппі Довгапанчоху» Астрід Ліндгрен, романи Гамсуна, Стріндберга, Белля, Сіменона, Віана, Ажара. У дитинстві вона жила у Франції, Палестині та Німеччині, а на початку тридцятих повернулася на батьківщину — в СРСР.
Історія життя цієї дивовижної жінки глибоко відображає ХХ століття. Це історія драматичної епохи й водночас захопливий усний роман, у якому є все: сімейна драма — і долі російських емігрантів; кохання — і зіткнення з німецьким фашизмом; смерть батька — і трагедії тридцять сьомого року; війна й евакуація; «відлига», розпад радянської імперії та зародження нової Росії. Віктор Некрасов, Давид Самойлов, Твардовський, Солженіцин, Євтушенко, Хрущов, Синявський, Бродський, Астрід Ліндгрен — ось герої її оповіді, далекі й близькі супутники її життя, яке вона погодилася розповісти перед камерою в документальному фільмі Олега Дормана.
«Підрядник: Життя Ліліанни Лунгіної, розказане нею у фільмі Олега Дормана» не потребує підрядника: Життя Ліліанни Лунгіної, розказане нею у фільмі Олега Дормана. Але він — «усна книга», розшифровка розповіді для телекамери для фільму з тією ж назвою. Можливо, саме цей факт і варто особливо підкреслити, адже читач книги має змогу побачити й почути першоджерело в інтернеті.
Я думаю, монологи Ліліанни Лунгіної — найдивовижніший синхрон (так називають мовлення, синхронізоване з «картинкою») в історії вітчизняного телебачення. Паралелі, що одразу спадають на думку: Іраклій Андронніков і Юрій Лотман. Але одного знімали з його естрадними номерами, а іншого — з лекціями. У них усна мова, яка була письмовою, а ставши усною, шліфувалася попередніми виголошеннями. Ліліанна Лунгіна все говорить уперше. Просто задаючи собі тему: зараз я розповім про себе в Берліні, а зараз — про школу, а зараз — як познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.
Але ці тексти, по-перше, виголошуються з тією «технічною» якістю — без слів-паразитів, без «е-е-е», без повторів, довготи, пробуксовок і резюме на кшталт «що я цим хочу сказати?» — які самі по собі нині абсолютно виняткові.
По-друге, ці думки народжуються вголос прямо зараз, у момент мовлення, і задають ритм мовлення, який, зачаровуючи, тримає, не відпускає. Коли, пояснюючи про допомогу дисидентам, Лунгіна ледь помедливши каже: «Ось точне слово, я яке знайшла: це саме приниження — не сміти простягнути руку», вона виводить перед нашими очима словесну формулу як життєвий урок. У багатство й точність її російської, звісно, “вклалися” друга, третя й четверта рідні мови — німецька, французька та шведська. Адже й «Карлсона» Лунгіна не просто переклала, а створила по-російськи, вигадавши для нього всі ці «красивий, помірно огрядний чоловік у самому розквіті сил» і решту. Десятиліття пошуків відповідників і синонімів шліфували словесне оснащення. А безстрашна точність її душевної пам’яті до неї навіть не додалася — вони лише помножені.
Історія життя цієї дивовижної жінки глибоко відображає ХХ століття. Це історія драматичної епохи й водночас захопливий усний роман, у якому є все: сімейна драма — і долі російських емігрантів; кохання — і зіткнення з німецьким фашизмом; смерть батька — і трагедії тридцять сьомого року; війна й евакуація; «відлига», розпад радянської імперії та зародження нової Росії. Віктор Некрасов, Давид Самойлов, Твардовський, Солженіцин, Євтушенко, Хрущов, Синявський, Бродський, Астрід Ліндгрен — ось герої її оповіді, далекі й близькі супутники її життя, яке вона погодилася розповісти перед камерою в документальному фільмі Олега Дормана.
«Підрядник: Життя Ліліанни Лунгіної, розказане нею у фільмі Олега Дормана» не потребує підрядника: Життя Ліліанни Лунгіної, розказане нею у фільмі Олега Дормана. Але він — «усна книга», розшифровка розповіді для телекамери для фільму з тією ж назвою. Можливо, саме цей факт і варто особливо підкреслити, адже читач книги має змогу побачити й почути першоджерело в інтернеті.
Я думаю, монологи Ліліанни Лунгіної — найдивовижніший синхрон (так називають мовлення, синхронізоване з «картинкою») в історії вітчизняного телебачення. Паралелі, що одразу спадають на думку: Іраклій Андронніков і Юрій Лотман. Але одного знімали з його естрадними номерами, а іншого — з лекціями. У них усна мова, яка була письмовою, а ставши усною, шліфувалася попередніми виголошеннями. Ліліанна Лунгіна все говорить уперше. Просто задаючи собі тему: зараз я розповім про себе в Берліні, а зараз — про школу, а зараз — як познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.
Але ці тексти, по-перше, виголошуються з тією «технічною» якістю — без слів-паразитів, без «е-е-е», без повторів, довготи, пробуксовок і резюме на кшталт «що я цим хочу сказати?» — які самі по собі нині абсолютно виняткові.
По-друге, ці думки народжуються вголос прямо зараз, у момент мовлення, і задають ритм мовлення, який, зачаровуючи, тримає, не відпускає. Коли, пояснюючи про допомогу дисидентам, Лунгіна ледь помедливши каже: «Ось точне слово, я яке знайшла: це саме приниження — не сміти простягнути руку», вона виводить перед нашими очима словесну формулу як життєвий урок. У багатство й точність її російської, звісно, “вклалися” друга, третя й четверта рідні мови — німецька, французька та шведська. Адже й «Карлсона» Лунгіна не просто переклала, а створила по-російськи, вигадавши для нього всі ці «красивий, помірно огрядний чоловік у самому розквіті сил» і решту. Десятиліття пошуків відповідників і синонімів шліфували словесне оснащення. А безстрашна точність її душевної пам’яті до неї навіть не додалася — вони лише помножені.
