Я чудово жила аж до того дня, поки якийсь нахабний чоловік не припаркував свій чорний позашляховик перед моєю кондитерською. Я попросила його прибрати машину. Він запропонував мені розмовляти ввічливіше. Мій пес Пончик вирішив, що переговори затягнулися, і мітнув йому колесо. Так я познайомилася з Ратміром Астаховим — людиною, якої, як з’ясувалося пізніше, боїться половина міста.
Я не боялася.
Я його терпіти не могла.
Особливо після того, як цей бандит вирішив, що може купити приміщення разом із моєю кондитерською, командувати моїм життям і з’являтися поруч тоді, коли йому заманеться.
Я псувала йому настрій. Він псував мені плани. Пончик псував йому штани.
Усе йшло прекрасно, аж доки одного разу я не виявила страшну річ.
Мій пес і досі його недолюблював.
А я, здається, вже ні.