Мцирі

Його долає невизначена туга за рідним домом, близькими, коротким, але щасливим дитинством. Він дихає думкою про втечу і одного разу йому це вдається. Три дні він блукає на волі — без їжі й води, але щасливий, бо вільний. Після цих п’янких днів він розуміє, що більше не зможе жити в монашій келії, віддаючись аскезі.

Цей твір — гімн Лермонтова його улюбленій Грузії, її могутньому духу й непохитній волі.

Трохи літ тому,
Де, зливаючись, шумлять,
Обнявшись, ніби дві сестри,
Струї Арагви й Кури,
Був монастир.
Через гору
І нині бачить пішохід
Стовпи повалених воріт,
І башти, і церковний склепіння;
Але не куриться вже під ним
Ладанний, запашний дим кадильниць,
Не чутно співу в пізню годину
Молитовних іноків за нас.
Тепер один сивий старий,
Зруйнований сторож напівживий,
Людьми й смертю забутий,
Змітає пил із могильних плит,
На яких напис говорить
Про славу минулу — і про те,
Як, удручений своїм вінцем,
Такий-от цар, у такий-от рік,
Вручив Росії свій народ...