Вмерти у 58 років олігархом своєї епохи — гірко. Прийти до тями 20‑річним білогвардійцем в крижаному вагоні, що летить на Харбін, — ось це вже сюрприз.
У кишенях порожньо, тіло після тифу майже не слухається, а за дверима теплушки — китайські патрулі, мародерські банди й безжальний 1920 рік.
Мій єдиний капітал — вірний козак‑пластун із «Маузером», хлопчисько, спадкоємець заможної родини, і сотня виснажених емігрантів. Мій план — зухвалість і вміння, привезені з минулого життя.
Я не маю наміру тягнути з руїн загиблу Імперію. Я створю свою.