«Дивна річ! Кожного разу, коли в мені спалахують почуття з особливою силою й от уже просяться назовні — наче хтось прив’яже мені і руки, і язик! Ні передати, ні висловити того, що в мене на серці, я не можу! А я ж художник: я сам це бачу, і від інших чую — від усіх, хто хоч раз бачив мої малюнки та ескізи. Я бідна людина й живу в вузькому провулку. А от зі світлом мені, щоправда, пощастило: моя комірчина — аж на самому верху, і я користуюся видом на всі сусідні дахи. У перші дні після переїзду до міста мені було якось не по собі: тісно, нудно — замість лісу й зелених пагорбів на обрії одні закопчені труби. Ні однієї знайомої душі, ні одного дружнього, привітного обличчя!..»