Був бік життя до Гришковця — і є життя з Гришковцем. П’ять років тому на одну московську сцену вийшов хлопець приблизно тридцяти з невеликим. Вийшов і повідомив, що він зараз розповість про людину, якої більше нема, у сенсі — він був раніше, але потім його не стало, тож коли глядачі чутимуть зі сцени «я подумав…», це буде саме про того чоловіка. Звали того хлопця Євгеній Гришковець, і він пам’ятав те, про що інші люди згадують навскіс і ніколи не кажуть уголос — про альбом із армії для солдата-початківця, про образу, що мультфільм, якого так чекали, виявився ляльковим, про відчуття того, як тече час. Той монолог називався «Як я з’їв собаку», і він поділив театральну реальність навпіл. Був бік життя до Гришковця — і є життя з Гришковцем. Точніше було б сказати, що п’ять років тому разом із Гришковцем — із його монологами й п’єсами, де порівну слів і вигуків і немає жодної краплі фальші, з його чарівною манерою говорити так, ніби йому з працею підбираються слова — у театр прийшло життя. Того спектаклю він уже не грає — натомість з’явилися інші: відтоді він «з’їв собаку», підбираючи найточніші слова для універсальних людських емоцій; по суті, він навчив театр говорити людською мовою.