Червень

Новий роман Дмитра Бикова — як завжди, яскравий експеримент. Три різні історії об’єднані часом і місцем. Кінець тридцятих і середина 1941-го. Студенти ІФЛІ, повернення з еміграції, божевільний філолог, який вирішив, що знайшов спосіб впливати текстом на головні рішення в країні. У повітрі розлите передчуття війни, яку герої роману і бояться, і підганяють. Їм здається, що вона розрубає всі вузли…

Коли в жовтні 1940 року Мішу Гвирцмана виключили з інституту, у нього з’явилося багато вільного часу.

Як його витратити — він не знав. Залишатися вдома було немислимо: зітхання матері доводили його до білої, скаженої, несправедливої люті. Він ледве втримав її від походу до ректора, від заяви з визнанням власної провини — і вона стихла, але не заспокоїлася, ні. Особливо жахливими були щогодинні пропозиції щось з’їсти, підкладання смаколиків. Втім, вечірній кашель батька й навмисно бадьорі розмови про що завгодно, найчастіше про газетні новини, були анітрохи не кращими. Не можна було сидіти вдома: спершу він просто тинявся містом — благо вересень був теплий, майже літній, а ноги самі тягли якомога далі від Сокольників, аби ні-ні-ні — не зустріти когось із інституту. Ніхто не траплявся, не дзвонив, не пропонував побачитися: для одних він був «зачумленим», інші почували себе винними. Він допускав, втім, що дехто радів, але навряд чи багато.

Більшість часу йшла на те, щоб зафарбувати справжні спогади й вигадати нові, вростити їх у картину світу. Він вважав себе в академічній відпустці. «Та нічого, прийдете через півроку, все забудеться, відновитесь», — сказав йому Євсевич, вполголоса, ще й підморгнув. Якби ще минулої весни хтось насмілився натякнути, що він втішатиметься підморгуванням Євсе-вича, пристосуванця, який вічно висів на волосинці, в страху вигнання, а все-таки безсмертного! Раз на семестр Євсевич міняв свою концепцію історії російської критики, яку викладав тьмяно, напівшепотом, а колись вважався найефектнішим лектором Москви — і, здається, тримали його лише для того, щоб показати результати перековки. Невідомо тільки, це був дурний приклад чи хороший. Ось що буде з тим, кого перекували — або з тим, хто в душі лишився не нашим! Євсевич, безумовно, був не нашим. Наш не може бути таким. А тепер, коли Євсевич біля деканату нахилився до нього крадькома й напівшепотом пожалів, Міша Гвирцман відчув себе ще огиднішим удвічі.