«Ти створив нас для Себе, і не має спокою серце наше, доки не спочине в Тобі».
«Сповідь» — це духовний пошук інтелектуала із супровідними муками серця й сумнівами; це історія внутрішнього світу людини на шляху до Бога.
У літературному небі «Сповідь» — перша європейська автобіографія; академічно кажучи — це осмислення християнського світосприйняття в контексті античної культури, здійснене блискучим розумом і батьком західної середньовічної філософії.
Якби «Сповідь» дійшла без імені автора, якби в ній не було згадані конкретні історичні деталі, філологи, які аналізують її мову й стиль, металися б між кількома століттями. Чи можна здогадатися, читаючи ці сторінки, що вони написані напередодні падіння Римської імперії, написані в країні, яка за останні 20–30 років пережила голод, набіги номадів, криваві бунти, що пожежі, розбійницькі засідки та напади, насильство й убивства стали повсякденням?
У «Сповіді» поєдналися дві риси, які, здавалося б, виключають одна одну: яскравісінька індивідуальність автора та разюча загальність його твору.