Імперський лицар

Я, Савва Кобчик, студент Тімірязєвської академії, коли я потрапив у цей світ, то мені просто треба було вижити. І я віддався на волю плину життя. А воно потягло мене вгору. У сфери, до яких я ніколи не прагнув і які для мене часто непонятні.

«Це треба всмоктати з молоком матері», — говорив мені генерал-ад’ютант ольмюцького короля, і він виявився правим. Я постійно потрапляю в неприємні ситуації саме тому, що я не стільки не знаю місцевих реалій, скільки їх просто не чую. Не лише оце славетне придворне суспільство, а й гірські звичаї того народу, до якого я тут офіційно належу. Інші реакції в мені виховані.

Я — російський селянин, куркуль, якщо хочете. Найпростіше мені тут в армії, бо армія всюди армія. Я начальник — ти дурень, я начальник — ти дурень.

Але саме служити в армії там, де я хочу — у повітроплавному загоні на дирижаблях, мені якраз і не дають. Та загалом, усе, що я створив для імперської армії, у мене відібрали. Бронепоїзд, штурмову роту… Надавали ордени, навіть Рицарський хрест — аналог Героя Росії тут, а воювати не пускають. Як фабрикант я потрібніший правителям, ніж як офіцер. Офіцерів у них багато, а фабрикантів, особливо таких, що випускають кулемети, мало.