Халім. У полоні у шейха

Гостре лезо втиснулося в шкіру мого горла, і він глянув на мене згори вниз.
— Я — Халим ель Хамад. Я тут закон і влада. Це моє місто. Це моя країна. І ти моя.
— Я не річ! — шиплю на нього крізь зуби, хоча стояти нав колінах не дуже зручно демонструвати твердість.
— Ти річ. Моя річ, — він кривиться в оскалі, натискає лезом сильніше, і вниз по шиї, прямо в улоговинку між грудьми, стікає перша крапля моєї крові.
— Моя руська шармута. Твоє життя залежить від мене. Запам’ятай мої слова, Райхана: лише я вирішую, чи будеш ти радіти життю, чи впадеш у пекло, — він говорить спокійно, кожне слово вимовляє чітко й уривчасто.
А я скажено смикаю головою, намагаючись позбутися його руки, що стискає моє волосся на потилиці.
— Ірина! Мене звати Ірина! — кричу, захлинаючись сльозами. Все-таки не втрималася — заплакала.
— Забудь це ім’я. Тепер ти Райхана. Ірини більше немає. Їй перерізали горло десь у борделі.
ТЕКСТ МІСТИТЬ СЦЕНИ НАСИЛЬСТВА! Містить нецензурну лайку.