У невеликому іспанському містечку, на одному з островів Середземного моря, стоїть монастир босоногих кармеліток, де суворий статут ордену, заснованого святою Терезою, і весь розпорядок, запроваджений цією дивовижною жінкою, збереглися в своїй первісній суворості. Як це не дивно, але це справді так. У той час як майже всі релігійні осередки на Піренейському півострові та на материку були потрясені дощенту або зруйновані бурями Французької революції й наполеонівських війн, на цьому острові, що перебуває під захистом англійського флоту, монастир із його мирними мешканками вберігся від хвилювань смутного часу й від конфіскацій. Усі бурі, що вирували в перші п’ятнадцять років XIX століття, незмінно розбивалися об цю неприступну скелю, розташовану неподалік від берегів Андалусії. А якщо ім’я імператора, що гуло всюди, й долинуло до островка, то навряд чи побожні діви, що схиляли коліна в стінах монастиря, могли зрозуміти фантастичну пишність його тріумфів і сліпуче величчя його долі, подібної до метеора. Непорушна суворість монастирського життя прославила цю обитель у всьому католицькому світі. Приваблені строгістю й чистотою статуту, туди стікалися з далеких місць Європи скорботні жінки, які, порвавши земні узи, прагнули цього повільного самознищення в лоні Божому. І справді, не було монастиря, більш сприятливого для того повного відречення від спокус світу, якого вимагає чернече житіє.