Справа про портрет Мони Лізи

«Предмет, що опинився в руках Леонардо, не був схожий ні на що. За своє життя — а йому не так давно, в квітні, виповнився п’ятдесят один рік, — Леонардо бачив немало дивацтв, але тепер був готовий визнати, що тримає в руках найдивовижнішу з усіх речей, коли-небудь створених генієм людського розуму в поєднанні з немислимо тонкою роботою наймайстерніших митців.

Взявшись двома пальцями за кінчики чорної смужки, зробленої з міцного, пружного, але водночас надзвичайно пластичного матеріалу, Леонардо розтяг її й, нахиливши голову так, що довге волосся впало на праве плече, подивився на плоский прямокутник зі зрізаними кутами, закріплений по центру.

Леонардо зробив два кроки до вікна. Плечем ледь прочинив стулку, укладену свинцевою оправою з невеликими чотирикутними скельцями-міллефіорі, всередині яких були вплавлені різнокольорові зірочки та квіти, і сів на підвіконня. Йому хотілося розглянути цю коштовну річчину як слід.

Людина, що передала Леонардо дивовижний прямокутний предмет на чорній смужці, назвала його годинником. Але з годинником, який висів на стіні майстерні Леонардо, ці не мали нічого спільного. Почати хоча б з того, що на крихітному годиннику, який, як пояснив Леонардо незнайомець, слід було носити, пристебнувши ремінцем до зап’ястя, не було циферблата. Цифри, що відповідали годинам і хвилинам, світилися в вузькому віконці, розташованому у верхній частині корпусу годинника».