Він вечеряє в Парижі, а я розношу таці в їдальні. Я не хочу бути милою. Тим більше — з колишнім.
Такий собі увесь весь… багатий і успішний у дорогому костюмі. А я — в чорних штанях, темній футболці й фартуху — метушуся по залі, розставляю тарілки та забираю порожні келихи. Він тут гість, а я — прислуга. І ще я виховую нашу доньку, про яку він нічого не знає.
— П’ять років не бачилися. Сподіваюся, стільки ж не побачимося, — кинувши це на прощання, я збираюся піти, але Марат хапає мене за руку і не відпускає.
А потім пропонує зіграти парочку перед його сім’єю.
— Я заплачу, — каже він.
А я б ніколи не погодилася на таке, але біда в тому, що мені дуже потрібні гроші.