— Пояснити?! — кричу я, розчиняючи дверцята шафи й кидаючи в сумку все, що трапляється під руку. — Що ти взагалі зібрався мені пояснювати, зраднику?! Я повернулась додому! У свою квартиру! А тут у моєму ліжку якась руденька швабра! На моїх подушках! Під моєю ковдрою! Їй ще пощастило, що ноги швидкі — встигла втекти. Не то я б їй ці коси по одній повисмикувала.
— Поліно, зупинись, ти просто не розумієш…
— Ні! — різко розвертаюсь до нього, упираю руки в боки. — Якраз не розумію! То просвіти мене, будь ласка!
Він мовчить. Відводить погляд — у стіну, в стелю, куди завгодно, аби тільки не дивитись на мене. Потім важко зітхає — так, ніби це його зараз образили й зрадили.
— Полін, ну глянь на себе… Ти ж сама все це влаштувала.
— Що?! Тобто я ще й винна?!
— Так! — раптом викрикує він, зухвало. — Бо ти… ти товста!