Хто б міг подумати, що дрібний інцидент здатен визначити все моє подальше життя. Тоді я був самотній і знімав кімнату в будинку, де жили наукові співробітники. В один із весняних ленінградських вечорів я влаштувався біля відчиненого вікна й дивився на деревця в сквері, вже затягнуті легенькою зеленавою молодою імлою. Верхні поверхи будинків горіли блідо-золотим світлом заходу, а нижні поступово тонули в синюватих сутінках. Далеко блимала Нева, і чітко вимальовувався шпиль Адміралтейства. Усе навколо було дивовижно добре — бракувало лише музики. Мій ламповий приймач, як на зло, зламався. З-за стін ледве пробивалася м’яка мелодія з сусідньої квартири. Я мимоволі заздрив сусідам і нарешті вирішив, що Антоніна Іванівна, яка жила поряд, напевно без особливих труднощів допомогла б привести радіо до ладу. З нею я особисто не був знайомий, але знав, що вона працює асистентом у фізико-технічному інституті. На сходах ми завжди обмінювалися чемними поклонами, і мені здалося, що цього цілком достатньо, щоб звернутися до неї з проханням…