«Ти маєш зрозуміти?» — жалібно питає вона, торкаючись його щоки тремтячою долонею. — «А мене хто зрозуміє? Мене й малюка, якого я ношу під серцем? Хто за мене відповідає?» — «А-а-а-лікс!!!» — його крик тоне в паровозному гудку. — «Чому ти раніше не сказала?» — запитання зависає в повітрі. — «Пане лейтенанте, Олександре Іллічу», — чиїсь руки тягнуться, відриваючи від коханої. Він обертається, вмить вистрибує в вагон і дивиться на тоненьку постать, яка завмерла на пероні. Дивиться, намагаючись запам’ятати й водночас просячи вибачення, а губи шепочуть її ім’я: «Алікс».