— Мені треба зрозуміти? — скаржно питає вона, торкаючись його щоки тремтливою долонею.
— А мене хто зрозуміє? Мене й малюка, що ношу під серцем? За мене хто відповідає?— А-а-а-лікс!!! — його крик тоне в гудку паровоза.
— Чому раніше не сказала? — запитання зависає в повітрі.
— Господин поручик, Олександре Іллічу, — чиїсь руки тягнуться, відриваючи від коханої. Він обертається, підскакує в вагон і дивиться на худеньку постать, що завмерла на пероні. Дивиться, намагаючись запам’ятати — й водночас просячи пробачення, а губи шепочуть її ім’я: «Алікс».