Живи як усі

Анатолій Марченко сам розповів про себе все. Він говорив ясно й жорстко — з притаманним йому предметно-точним сприйняттям кожної ситуації, але водночас безкомпромісно розкривав її внутрішній моральний зміст, справжню ціну всього, що він описує. Та втім, його книги — не про нього самого: вони про нас усіх — про країну, про світ, у якому ми кожен по-своєму навчилися існувати. А біографія автора — тюремна й таборова, заслання й піднаглядність — не є сенсом його розповіді, це лише ланцюг наочних прикладів, достовірне свідчення очевидця й жертви. Саме тому у нинішньому потоці «таборної» літератури, яка вже переживає в читацькому сприйнятті певну інфляцію (мовляв, ми вже про це «досить прочитали, досить…»), ці три невеликі книжки не повинні — і, як я думаю, не можуть — загубитися й розчинитися. У них є, окрім безумовної цінності кожного правдивого свідчення про закулісні трагічні сторони нашого нещодавнього буття, ще й інше — власне їм притаманне значення та гідність.