Жилаю щастя. Афтор (збірник)

Ці дивні картинки «про життя», поспішні картинки з записника, які, як я вважала, не мають права бути опублікованими, з’явилися так давно, що, називаючи рік і обставини, я зобов’язана кое-що докладно пояснити.

Щодо вільного мовлення, не забрудненого авторськими ремарками: усе життя мрію написати книгу монологів. Люблю слухати розповіді від першої особи…

Найщиріші, найбезповоротніші монологи — це особливий різновид відвертості: відвертості відчайдушної, остаточної — адже давно відомо, що повністю виговоритися можна тільки перед тим, кого ти навряд чи зустрінеш у подальшому житті. І якщо зустрінеш — ви обоє зробите вигляд, що тієї розмови, того розкритого серця просто не було. Але в ті хвилини, коли звучить одинокий голос, ближче людей, ніж оповідач і слухач, немає нікого у світі.

Ось це — мій ідеал монологу: одинокий пристрасний голос, довірливо й без огляду ведучий розповідь про свою долю. Щоб у ті хвилини, коли читач відкриває книгу й стає єдиним слухачем — крім нас двох — нікого більше не існувало…