Жорстокі романси

Я не пам’ятаю, коли й як він з’явився у нашому взводі, але точно пам’ятаю: десь через три дні його голос із жіночим фальцетом дзенькав то тут, то там по окопах: “Дзик, військові, дзик!”. Тут же його й прозвали Колка-дзик. Прибув він до нас у взвод артилерійського дивізіону в званні молодшого лейтенанта зовсім не за призначенням. Підробивши довідку про освіту, натягнувши її з п’яти класів до восьми, він закінчив офіцерське училище десь у військовій глушині, піхотне, і на фронті, у піхоті, з його моторним характером раз-другий, можливо, й “дзикнув” би на військових, а вже втретє навряд чи встиг. Ще одне непорозуміння серед тисячі й тисячі непорозумінь? Але якщо ми, щойно навчилися крутити кермо “газика”, усім автополком — а це п’ять тисяч людей — приїхали в Москву на приймання “студебеккерів” як шофери небаченої якості й всебічно підготовлені як у моральному, так і в технічному плані, то чому б Колці Чугунову не приїхати на фронт як командир взводу управління артдивізіону? Хоч він і не знав, де заряджають гармату — ззаду чи спереду, взагалі якихось гармат, окрім гвинтівки, на очі не бачив, як не бачив, як копають землю; але відразу збагнув: у взводі управління не стріляють з гармат, а лише керують вогнем, керують складним артгосподарством, і головне — весь час копають землю. Копають і копають, день і ніч копають ями під штабні бомбосховища, ніші для спостереження, траншеї, ходи сполучення між ними, гнізда зв’язківців і ще солдатські щілини — якщо сили на це в солдатів лишаться.