Дружина адвоката

Усе, не можу більше… Зриваюся з спальні й спускаюся сходами вниз. Перетинаю маленький затишний хол і опиняюся біля дверей гостьової спальні, де ховається Ліза. Обережно прочиняю двері. Так, без стуку. Я втомився стукатися все час у її душу.

Ліза сидить у напівтемряві на ліжку спиною до кімнати, обличчям до вікна. З вікна ллється світло вуличних ліхтарів, а вона тихо плаче.

— Ліза… — тихо кличу її я.

Вона не відповідає, але й не проганяє. Я підходжу до її ліжка. Тихо сідаю їй за спиною й обережно торкаюся її плечей руками.

— Це я, Ліза, — шепочу їй тихо на шию. — Я люблю тебе.