— Коршунов, ти остаточно відбиваєш мені апетит, — Ліза влаштовується за столиком у кафе: яскрава, легка, така… моя.
— Та кинь, Лисичко, — я хмикаю й ставлю поруч кошик із квітами. — Взагалі-то я прийшов із діловою пропозицією: свої послуги.
Ліза випалює мене поглядом, а в тонких пальцях ледь помітно тремтить ложечка, якою вона так витончено розправлялася з десертом.
— Я в курсі твоїх «талантів», Гліб. І жоден мені не потрібен, — відрізає вона з гордістю, а в мене від цієї відповіді разом спалахує все, що нижче пояса.
— Дарма. Тобі б розслабитися. Ти надто вже напружена, Лисичко. І хто, якщо не я, здатний із цим упоратися? — навмисне проводжу язиком по губах.
І я точно знаю: Лисичка чудово розуміє, до чого я підводжу. Її коліна тут же сходяться, а щоки зрадницьки заливає рум’янець.