— Владислав Сергійович, тут… ну, загалом, до вас.
— Секретарка зам’ялася, і я підняв брови. — ФСБ, що, чи нагрянула? — Так, я до вас, — пролунав тоненький голосок, і в кабінет зайшла дівчинка семи років. — Ти до мене, — нагадав я їй, не уявляючи, що цьому дитинчаті може бути від мене потрібно. — Точно, — вона кивнула й підійшла ближче. І приголомшила: — Мені дуже потрібна твоя допомога, тату. Я жив спокійно і в деякому сенсі нудно, аж поки до мене не прийшла руда дівчинка з зеленими очима й не заявила, що я — її батько.