Здрастуй, донько!

— Ти маєш мені допомогти. Я подивився на ту, яку безуспішно намагався забути довгих шість років, — і видихнув. — Чому? — Бо я вмираю, Васнецов. Ти маєш подбати про Леру. Перед очима постав дитина, що сидить у сусідній кімнаті. — Може, звернешся до її батька? — тихо спитав. І почув власний вирок: — Ти й є її батько, Васнецов. Я не мав жодного уявлення, що моя кохана жінка народила мені дитину, доки вона не прийшла й не заявила, що в мене є донька…