Записки Ларіонова

Долею поміщика Ларіонова випали й щасливе дитинство у батьківському маєтку, й навчання в кадетському корпусі, й військова служба при Аракчеєві, й тихе поміщицьке життя, й чиновництво в губернському місті. Його долею могли б зацікавитися Пушкін, Гончаров або Тургенєв… але сюжет підхоплено — через двісті років — Михайлом Шишкіним. Цей Ларіонов — інвалід, роздавлений Великою Руською Літературою, що промчала повз: обманутий станційний доглядач… (ЛЕВ ДАНІЛКІН)

«Російську літературу я люблю всю. І Набокова, і Чернишевського… Російська література неподільна, як кохана жінка, в ній любиш усі частини. Кожен письменник — це всього лише листок на дереві. А соки проходять до нього через коріння, стовбур, гілки. До кінця ХІХ століття — це стовбур, що живить крону, потім починається розгалуження. Моя гілка — Чехов, Бунін, Набоков, Саша Соколов». (МИХАЙЛО ШИШКІН)