Коли називають Івана Франка каменотесом, думаю, мають на увазі не тільки його відомий вірш. Адже каменотес або, може, каменяр — це не просто людина, яка виконує грубу роботу. Це — людина, що творить із твердої землі й натхнення звичайні будинки та палаци для людського тіла. Франко зі слова тверде й вогненної вдачі — творив оселі для людського духу. І не один дім він звів — цілі міста. Усе в них є, для всіх знайшлося місце. І святе, і брудне, і гроші, і любов, і світла пам’ять, і чисте знання — правди. Особисто в мене постать Франка прямо пов’язується з одним простим визначенням. Безкомпромісний борець за правду. А це значить — не засуджувати і не звеличувати. Це означає — мати серце таке велике, щоб умістити в ньому людей такими, які вони є. Умістити — зрозуміти — прийняти — пробачити. У цьому полум’ї прощення немає правих і неправих. Усі, хто зміг крізь нього пройти, — усі праві, хоча правда в кожного своя. І Франко, як справжній майстер, зумів відобразити — безліч разів — ці людські правди. Але тут є й акторська майстерність — у виконанні Бориса Лободи, і «Захар Беркут», і «Украдене щастя» звучать просто чудово.