Я взяв Берлін і звільнив Європу

8 год. 57 хв.

Мова російська

Автор Артем Драбкін

Опис

Переможна весна 1945 року. Червона армія рветься до Берліна — «докінчити фашистську гадюку в її лігві». Війна наближається до завершення, і в солдатів уперше з’явилася надія вижити. Але попереду ще останні бої — найтяжчі й найкривавіші, що розділять їх на живих і мертвих…

«Бої в Берліні йшли страшні. Під ногами валялися відірвані голови, було суцільне місиво. І чим ближче до центру, — тим небезпечніше для життя. Але ж хотілося жити! Ось ще один квартал, будинок, атака — і все! Пахне Перемогою! Але зробиш неправильний крок, і — „привіт, Шишкін“. Скільки хлопців втратили!.. Прапор був у кожного, але не кожному судилося його встановити…»

«У Берліні я командував штурмовою групою. П’ять танків, взвод автоматників і взвод саперів. Йшли повільно вперед, притискаючись до стін будинків, щоб хоч один борт уберегти від „фаустників“. Хто виїжджав на середину вулиці, того одразу підпалювали. Дісталися до великого перехрестя, а з-за кутового будинку — суцільний вогонь. Вбивчий. Піхота лягла, а танки під „фаустами“ й зенітками я не мав права пускати бездумно. Взяв автомат, виліз із танка й пішов на розвідку, а потім, разом із піхотою, корчив німців із будівлі. Перший поверх відбили, а на другому поверсі мені кулею наскрізь прострелило ногу. Кістку не зачепило. Мене відтягли назад, занесли до якогось будинку, там перев’язали. Хтось із наших сказав, що це дім, у якому до війни жив фельдмаршал Паулюс. Два дні в санбаті відпочив „на лікарняному“, а потім покульгав назад у роту — без жодних там сентенцій, мовляв, не дай Боже загинути в лігві ворога, за мить до Перемоги. І не було в мене ані жалості до себе, ані страху смерті…»

100%