— Ні… Ні. Що ти робиш?
— На що це схоже?
Моє серце так шалено калатає, що заглушує звук води, яка тече з крана. Пар осідає в легенях, наповнює їх важкістю.
— Олеже, ти з глузду з’їхав? — мій голос тремтить.
— Ні. Але, здається, недалеко від того. Два роки без…
Він не договорює. Вдаряє кулаком у стіну. І судомно ридає, притиснувшись лобом до мого плеча.
— Вона моя дочка!
— Тоді допоможи їй. — Від його гучного, уривчастого від емоцій дихання ворушиться моє волосся. А ще від усвідомлення того, до чого він мене підштовхує. — Краще ти, ніж якась незнайомка, правда?
— Ні! — відрубую я різко.
— Так. Сашо, так… Ти це розумієш глибоко в душі.