— Я не знав, що ти працюєш тут, — каже Давид, щойно стулки ліфта сходяться.
Я дивлюся на своє відображення в полірованому металі. Мені байдуже.
— Якби я знав, я б не підписав цей контракт.
— То відмовся зараз.
Краєм ока я помічаю, як він нахиляє голову, намагаючись упіймати мій погляд.
— Тепер уже запізно. Легше буде тебе звільнити.
— Я піду сама, — виштовхую слова крізь спазм, що стискає горло.
П’ять років тому, коли він зрадив і сам подав на розлучення, я була готова бігти за ним снігом босоніж. Тепер із такою ж відчаєм мені хочеться тікати від нього.