Твори Пантелеймона Романова не друкувалися в нашій країні з кінця тридцятих років. І лише з початку 70-х років ХХ століття почали з’являтися публікації його оповідань.
«Сучасність прагне зробити художника повним виразником своїх почуттів, ідей, образів і настроїв, які її цікавлять. Вона вимагає, щоб уся його продукція була на сто відсотків виразом того нового, яким вона живе… Те, що сучасникам здається найсуттєвішим, то через рік виявляється малозначущою частковістю. Згодом, а найчастіше після смерті художника, увага суспільства раптом гаряче звертається до нього. Не тому, що він наперед, за кілька років, вгадав, чим цікавитимуться люди, а тому, що художник говорив про менш святкове, але людське — про те, чим люди завжди жили й тоді, але були відвернені від себе сильним плином днів своєї епохи, далеко відійшли від себе й нарешті зголодніли за самим собою».
Так писав Пантелеймон Романов у період своєї найвищої популярності серед читачів.