— Чоловіче, віддай її нам.
— Не віддавайте, — благаю, хапаючи його за піджак тремтливими пальцями. — Я відчуваю в ньому справжню силу й небезпеку.
— Певно, цю здобич я залишу собі, — чоловіча рука торкнулася оголеного плеча, пальці стиснули тонку шкіру. — Сідай у машину, дівчинко.
Я підкорилася, не роздумуючи. Забилася в куток на задньому сидінні.
Закрила вуха, щоб не слухати, як він б’є негідників.
Коли все втихло, незнайомець сів за кермо. Його кісточки були збиті в кров, комір сорочки розірваний.
— Дякую, — прошепотіла я, — ви врятували мені життя.
— Тепер ти моя, — він обернувся з усмішкою, а я втягнулася в сидіння.
Це неможливо, але переді мною був найзліший ворог і конкурент батька. Якщо він мене впізнає, то ще невідомо, де мені безпечніше. На вулиці, де бродить ота гидота, чи в машині поруч із ним.