Їм треба було пройти шістдесят кілометрів до автобану на копальні. Вони ще не знали, що через кілька годин знесиляться й марно шукатимуть хоч шматок дерева, щоб закип’ятити чай у жестяній кружці, яку взяли за порадою хлопців бувалих. Вони не знали, що вдень мокрі валянки в кров зб’ють їм ноги й сіра шерсть прилипатиме до живого м’яса. Вони не знали, що на останньому межовому рубежі їм трапиться кілька дощок, зірваних кимось із обшивки тракторних саней, і вони заснуть на цих дошках, підклавши під голову ненависні валізи. Вони не знали, що квітневе сонце під час сну спалить їм лиця, і голова жорстоко гудітиме від такого сну. Вони не знали тундрової дороги й не знали, як у кінці-решт утома перетворюється на ненависть до дороги, до втоми й до себе…