Повернути кохання. Осколки мрії

- Забирайся з мого дому! — у заціпенінні я слухаю жахливі слова чоловіка. Суть їх трохи зависає і погано доходить до мене.
- І твого підкидька забирай! Я не розумію, Руслан що... виганяєш мене з квартири? Разом із сином?! Пальці тремтять, мені хочеться кричати, але поруч Тьомочка спить, а я його ледь-ледь заколисала, йому зовсім погано сьогодні, температура тридцять вісім, і я намагаюся говорити неголосно.
- Живіше! Щоб через п’ятнадцять хвилин твоїх ніг тут не було! Я здригаюся від жорсткого тону, по щоках котяться слізинки.
- Ти викидаєш мене з нашого… — шепочу я зблідлими губами.
- Не з нашого! А з мого! Ну давай-давай! Забирайся звідси! Відчай топить. Чоловік зійшов з розуму. Він вважає, що я народила дитину на стороні, і тепер ми з сином опинилися на вулиці.
І мені нема в кого попросити допомоги. Або... є?