«Не ходи повз відьомську мазанку, — казали Глаші. — Не дивись на гаї, що шумлять за річкою. Блукає нині по селі сам Хожий, Хозяїн Лісовий — собі наречену приглядає. Ти синьоока, чорнокоса й нелюдимна, ти схожа на нашу відьму в молодості. Хожий забере тебе в чаклунський гай — знай, як вона казалася».
Та чи пасує дівчині з міста, розумній, вірити в оці байки? Тут, як послухаєш, що не стара баба — то відьма, що не покинутий сарай — то чортова хата.
Глаша сміється з тітчиної балаканини, закидає на спину важку косу, пирхає, мов кішка, й усе дивується: дорослі люди, розумні на вигляд, а кожен другий поминає відьму з Хожим.
Глупота ж та й годі!
Ось і Гліб, молодий лікар, який приїхав у село на практику, — єдина розумна людина на ціле довколля — теж сміється над сільськими казками. Щоправда, тітка йому водитися з ним не велить, за очі називає Хожим і потайки хреститься. А Гліб радий підгравати — аби тільки його й Глашу не чіпали, бо вона йому аж надто припала до душі.
Та чому він не боїться ходити в чаклунський гай? Чому його звірі й птиці слухаються? Чому на його руках світяться візерунки?
Глаша стоїть на тій межі, де вигадка стає дійсністю. Куди зробити крок далі — не знає.