«Вечори на хуторі біля Диканьки» — перший великий твір Миколи Васильовича Гоголя, який одразу приніс йому відомість і визнання серед колег по перу. Працюючи над книгою, Гоголь використав українські перекази, розказані його матір’ю, а першу з двох частин — як він пізніше визнавав — спершу не хотів друкувати, але залишив, бо на цих сторінках відчувалися «солодкі миті молодого натхнення». Коли повісті вийшли у світ, Пушкін писав про «Вечори»: «Вони здивували мене. Оце справжня веселість, щира, невимушена, без жеманства, без чопорності. А яка поезія!.. Усе це так незвично для нашої літератури, що досі я не можу отямитися». Йому вторив Баратинський: «Ще не було в нас автора з такою веселою веселістю… Його стиль живий, оригінальний, сповнений барв і смаку». Поряд на сторінках цих безсмертних повістей дивним чином співіснують страхітливе й смішне, реальне й містичне, а багата, образна й точна мова дає цілком законні підстави віднести цей твір Гоголя до справжніх шедеврів.