«Твоя матуся помилилася», — відрізав Шакал. — «Наші люди в поліції швидко обчислили, хто вас здав. І ось ми тут».
Він дістав із кишені дорогий смартфон і ліниво покрутив його в пальцях.
«Довги завжди віддають. Таке правило нашого світу. Грошима розплатитися не можна — їх нема і не буде. Кров’ю?» — він глянув на матір. — «Можна, звісно, її прикінчити. Але це надто легко. І немає сенсу: мертва наркоманка нікому не потрібна».
Пауза. Важка, тиснуча, ніби на груди лягла бетонна плита.
«Отже, залишається один вихід».
Він уперся поглядом у мене. Довго. Холодно. Розраховуючи.
«Ти. Ти станеш розплатою за зраду твоєї матері».
Слова повисли в повітрі. Я не одразу зрозуміла, а потім мене ніби вдарило.
«Що?»
«Ти перейдеш у власність мого боса. А він уже вирішить, що робити з тобою далі».