У тумані

«У той день від самого світанку на вулицях стояв дивний, нерухомий туман. Він був легкий і прозорий, не закривав предметів, але все, що проходило крізь нього, забарвлювалося тривожним темно-жовтим кольором, а свіжий рум’янець на жіночих щоках, яскраві плями їхнього одягу просвічували крізь нього, наче крізь чорну вуаль: і темно, і чітко. На південь, де за завісою хмар ховалося низьке листопадове сонце, небо було світлим — світлішим за землю. А на північ воно спускалося широкою, рівно темніючою завісою й біля самої землі ставало жовто-чорним та непрозорим, як уночі. На важкому тлі його темні будівлі здавалися світло-сірими, а дві білі колони біля входу до якогось саду, спустошеного восени, були наче дві жовті свічки над покійником. І клумби в цьому саду були розорані та витоптані грубими ногами, а на зламаних стеблах тихо гинули в тумані запізнілі, болісно яскраві квіти…»