Юля обожнює себе. До божевілля. Ось вона позує в спортзалі, ось сміється з подругами в барі, ось мелькає десь на корпоративі… І тут з’являється свіже фото. Зранку.
Серце на секунду завмирає — і тут же падає вниз, у скаженому падінні. Підпис під фото: «Ідеальний початок дня!»
Вона сидить на кухні — точнісінько така, як я вже бачила її на корпоративних кадрах. В руках кухоль. На губах усмішка — лінивої, задоволеної кішки, що щойно прокинулася.
На ній чоловіча сорочка. Прямо на голе тіло. Застебнута лише на одну ґудзик — під грудьми.
Я впізнаю її миттєво. Серед тисяч. Серед десяти тисяч. Сіра, в дрібну, майже непомітну клітинку. З тонкою блакитною ниткою в переплетенні тканини. Та сама сорочка, яку три роки тому я привезла її чоловікові з Мілана.