— А ти на що розраховувала? Я чоловік! Маю повне право жити так, як хочу. Хто тобі гроші надсилав?
Чоловік — уже майже колишній — нависає наді мною, а я гублюся від його останньої фрази.
— Які гроші ти мені надсилав? На що ти там маєш право? — перепитую і розумію, що питання звучать дурнувато.
— Не прикидайся, Маша, — пирхає він і розводить руками. — Усе, що є в цій квартирі, куплено на мої гроші.
Від цієї брехні й нахабства мені аж душно, але всередині підіймається ще й хвиля злості.
— Слухай сюди, Воронов, — я закипаю і радію, що діти в школі. — Я не отримала від тебе за останні п’ять років ні копійки. Усе тут —” я ткну пальцем у підлогу — “зроблено на мої гроші. І наші діти одягаються за мій рахунок. Тож забирайся до своєї другої родини і не смій сюди ще приходити! На розлучення я вже подала!
Вісімнадцять років шлюбу. Двоє дітей. Дім — повна чаша і роги аж під стелю. Супер, Маша! Ти змогла побудувати гідну сім’ю (сарказм)!