Моє дитинство важко назвати щасливим. Батько весь час зникав на роботі, був холодним і байдужим. Єдиною промінчиком світла в моєму житті була мама. Але три роки тому вона загинула. Відносини з батьком стали тільки гіршими. Я лишилася наодинці зі своєю болем і знайшла віддушину в єдиному, що в мене лишилося — у мотоциклах, байкерах і швидкості. Під час гонок я забувала про своє горе, а щойно поверталася в звичне життя — моє розбите серце боліло з новою силою. Але одного разу в нашій банді з’явився Горас, і тоді я знову відчула себе живою…
Хокей був моїм життям, моєю мрією. Але коли я прийшов до тями, нічого не лишилося. Я видужав завдяки лікарям, однак від хоккею довелося відмовитися. Моя дівчина покинула мене, і я зненавидів кожного, хто намагався зі мною заговорити. Агресія, яка раніше проявлялася лише на льоду, тепер стала частиною мого життя. Мені треба було знайти спосіб позбутися її, і я вступив у банду байкерів. Саме там я зустрів Менсію. Вона подарувала мені співчуття й підтримку. А що я можу дати їй, окрім злості та болю?