Було приблизно дві години дня. Надія Ларіонівна — пухкенька двадцятип’ятирічна блондинка, що виступала з куплетами в невеличкому кафешантанному театрі «Увеселительный зал», — тільки-но прокинулася. Сівши у своїй спальні на дивані, підібгавши ноги, вона пила ранкову каву, коли до неї стрімко, наче вихор, влетів Костя Бережков — рум’яний, безвусий син купця.
— Ну от, я так і знала, що це ви! — невдоволено сказала блондинка, надула губи й відсунулась. — Не розумію, навіщо ви до мене ходите!