— Чого ти скалишся, козел?! — Камардос замахнувся на нього розчепіреною п’ятірнею.
— Скільки часу? —
— Пішла шоста хвилина. Ти б від’їхав трохи, а то вдарить — мало не здасться.
Камардос неохоче завів двигун, рушив з місця й зупинився приблизно за тридцять метрів від передньої частини лімузина.
— І де ти встяв?
Сивий зневажливо глянув на нього.
— А якщо він рвоне, коли буде проїжджати повз нас?
Ймовірно, зрозумівши свою помилку, Камардос стиснув губи, але з місця не рушив.
— Тут почекаємо, — уперто сказав він і, повернувши голову на потужній шиї, подивився в бокове дзеркало.
— Головне, щоб він встиг сісти в машину. Чотири години, блін, ми стояли на чатах!
— Менше ніж дві хвилини лишилося, — Сивий визирнув у вікно й почав спостерігати за аркою.
— Ну де ти там? — занервував Камардос.
— Хвилина, — відлічував Сивий.
— Заткнись, бляха-муха, — грубо одернув приятеля Камардос.
Сивий відкинувся на спинку сидіння й знов закурив.
— Мабуть, вирішив випити чаю по дорозі або щось міцніше, — він випустив дим у вікно.
— Поїхали, двадцять секунд лишилося.
— Ну ходи ж, суко, швидше, — майже лагідно просив Камардос.