Уранці ми зустрічаємося поглядами за сніданком.
А я всіма силами намагаюся зберегти на обличчі байдужість, стараюся, щоб ніхто не помітив моє розгублення, жах, здивування, питання…
А йому не треба старатися. Для нього все, що відбувається, — звична річ.
Він — старший син, спадкоємець. Надія й опора батька. Холодний, байдужий, зверхній. Одружений.
Він навіть не дивиться на мене протягом дня. А якщо наші погляди випадково перетинаються під час сніданку, я здригаюся. Бо в його очах — відтінки минулої ночі. Нашої, спільної. І обіцянка наступної.