Афоризми на світлий день
Афоризмити — дивовижний народ! Поки багато письменників протягом усієї історії літератури шукають (і часом не безуспішно) визнання в людства через створення величезних романів, епопей і поем, афористи намагаються досягти тієї ж мети за допомогою зовсім маленьких речень, які вони називають то афоризмами, то фразами, то лаконізмами, вважаючи (і теж, безпідставно), що наскрізна ідея інших, пухких творів цілком може вміститися в розмір такого речення. Найсмішніше в тому, що, можливо, афористи справді праві.
Справді, у скількох фоліантах, життєвих історіях — а то й у самих життях людей — попитом користувалися саме такі речення! «Після нас хоч потоп», «Держава — це я», «Гроші не пахнуть», «Людина — це звучить гордо», «Якщо не можна, але дуже хочеться, то можна», «Хочете жити довше — вмирайте зі сміху». Це все або майже все, що лишилося від імператорів, бродяг, романів, пісень і віршів. Але якщо з величезної кількості порожнього матеріалу, створюваного людьми, будуть потрібні лише ті золоті крупинки афористичної думки, що трапляються в ньому, то навіщо витрачати розум, честь, совість і — головне — час на створення самого цього матеріалу? Наскільки продуктивніше відбувався б творчий процес, якби творець створював тільки ті золоті крупинки, які всім справді потрібні!
Правда, оскільки «короткість — сестра таланту, але мачуха гонорару», афорист може спокійно йти в касу без великого мішка грошей, але зате він явно виграє у визнанні: вдячний читач, якому не треба читати багатопудові томи, щоб, гарно кажучи, пережити катарсис, любить афориста, цінує його й пам’ятає лаконічні, легко запам’ятовувані твори.
Щоб досягти досконалості у творчості, «треба відсікати все зайве». Цю загальнодоступну істину афористи засвоїли краще за інших творців — прозаїків і художників, навіть краще за поетів, які традиційно тяжіють до афористичності. «У моїй смерті прошу звинувачувати моє життя», «Живим із життя не пішов», «Оточення пішаків народжує ілюзію, що ти — король», «У чесній боротьбі перемагає шахрай», «Кохання — це падіння вгору» — придивіться, прислухайтеся до цих словосполучень. Жодного зайвого слова! Жодного зайвого звуку! Жодного зайвого мазка!
Усе це написано пензлем Геннадія Малькіна, прекрасного художника афористичної думки, члена Спілки письменників Москви, лауреата «Золотого теляти», «Клубу 12 стільців» «Літературної газети» і взагалі хорошої людини. Хіба в цих перлах менше філософії, публіцистики, розуму, майстерності й навіть поезії, ніж у найбільш об’ємних творах? Ні, не менше! І все в одному флаконі!
Передуючи чергову книгу Геннадія Малькіна цими, на мою думку, марними, але й не зайвими роздумами, я передбачаю задоволення, яке відчує читач, подорожуючи її мудрими, веселими й саркастичними сторінками. Така подорож — із тих, що запам’ятовуються! У дорогу, читачу! З цієї книги тобі не вдасться вийти байдужим!